Хочу! Як навчитися розпізнавати свої справжні бажання — Люк Бургіс

Моделі — це люди або речі, які навіюють нам потяг до чогось. Саме вони, а не «об’єктивний» аналіз чи центральна нервова система, формують наші бажання. Через ці моделі люди залучаються до прихованої, доволі складної форми наслідування, яку Жирар назвав мімезисом (термін походить від грецького слова μίμησις й означає «наслідувати»).

Приховані моделі водночас і найпотужніші. Якщо ви хочете навіяти іншій людині прагнення чогось, вона має повірити, що самостійна у своєму бажанні.

Людські істоти ворогують не через свої відмінності, а через свою ідентичність, і в намаганні вирізнитися вони перетворюються на ворожих одне одному близнюків, двійників у взаємному колі насильства.

Що більше людей змушують бути однаковими — що сильніший диктат думок і бажань їм нав’язують — то запекліше вони намагатимуться себе увиразнити. І це небезпечно.

Що сильніше люди конфліктують, то більше уподібнюються одне одному. Обирати ворогів треба помірковано, адже ми стаємо схожими на них.

Чому кинути перший камінь виявилося так складно? Річ у тім, що чоловік із першим каменем — це єдина людина в натовпі, яка ще не мала міметичної моделі. Метальник першої каменюки під впливом власної люті дає юрбі небезпечний взірець для наслідування.

Нас не цікавлять доступні речі. Бажання вабить туди, де ми ще не бували.

Часто ми ототожнюємо магнетизм із певними особистими рисами: манерою спілкування, інтелектом, силою волі, дотепністю чи впевненістю. Втім, це не все. Зазвичай нас приваблюють люди, які інакше ставляться до бажання, реального чи уявного. Коли їм ніби байдуже, чого хочуть або не хочуть інші, вони здаються нам загадковими. Вони менш сприйнятливі чи навіть нечутливі до мімезису. У цьому й полягає їхній секрет, адже більшість із нас не такі.

Щоб заплутатися іще більше, поміркуйте ось про що: чому в більшості організацій наслідування заохочується і засуджується водночас? Вдягайтеся майже так само (але не ідентично), як вищий за статусом колега; дотримуйтеся загальних культурних норм, але не забувайте про індивідуальність; рівняйтеся на лідерів, але так, щоб вас не запідозрили в лизоблюдстві. Отже, кожен ніби каже: «Імітуй мене, але не перестарайся». Кожному лестить бути для інших взірцем, але сліпе копіювання сприймається як загроза.

Термін «спіраль мовчання», який описує поширене сьогодні явище: готовність людей вільно висловлюватися залежить від підсвідомого уявлення про те, чи прийнятною буде їхня думка. Людина з високою ймовірністю мовчатиме, якщо відчуватиме, що її позиції не поділяють інші. Мовчання ж лише посилюватиме розкол у думках. Така людина почуватиметься ізольованою, а більшість матиме відчуття штучної впевненості.

Відповідно до Жирара і його міметичної теорії, культура формується насамперед завдяки імітації бажань, а не речам. Бажання ані застиглі, ані фіксовані — вони нічим не обмежені, динамічні й мінливі.

Коли спільнота опинялася за крок від хаосу, люди за допомогою одного насильства гасили інше. Вони виганяли або вбивали обраного індивіда чи цілу групу, щоб уберегти свою спільноту від поширення жорстокості. Жирар назвав це механізмом жертовного козла.

Він з’ясував, що цей механізм перетворює «війну всіх проти всіх» на «війну всіх проти одного», встановлюючи тимчасовий мир, оскільки люди на певний період забувають про міметичні конфлікти і спрямовують лють на жертовного козла.

Оскільки ритуал був колективним і деперсоніфікованим, усіх це влаштовувало. Хто відповідав за вбивство? Всі й ніхто. Жодна людина не почувалася винною, і це позбавляло докорів сумління. Водночас уся група пожинала плоди свого насильства, не побоюючись помсти. Колективне насильство завжди безлике.

Замість того щоб визнати наявність кризи, люди перекладають свої найбільші страхи на «козла». Ніхто не хоче розплачуватися.

Міметична хвиля звинувачень, під час якої достатня кількість людей моделює уявлення про чиюсь провину, змінює наше ставлення до цієї людини. Ми не сприймаємо її такою, якою вона є, бо в ній відображається наша жорстокість.

Ми не підносимося до рівня своїх цілей, а опускаємося на рівень наших систем. З позиції бажання, наші цілі похідні від наших систем. Ми не можемо хотіти чогось за межами поточної системи. Зацикленість на означенні цілей помилкова, навіть більше — непродуктивна. Загалом в означенні цілей як такому немає нічого поганого. Але коли всі зусилля спрямовані на це, а не на початковий вибір цілей, вони легко перетворюються на інструмент самобичування.

Бажання — це контракт, який ви укладаєте з собою і почуваєтеся нещасливим, доки його не реалізуєте.

Людина заявляє про себе як жертву, щоб здобути перевагу або виправдати власні дії.

Наша біда в інерції, нам треба наполегливіше захотіти створити щось нове, ніж зберегти старе.

Ми не здатні уявити нічого надзвичайного самотужки, тому й шукаємо нові способи розрізання яєчні або дивимося, як Девід Чанг їсть локшину. Конкурсні презентації бізнес-проєктів більше нагадують ритуал чи обряд ініціації, ніж спробу революційних відкриттів. Здається, ми просто ходимо по колу. Водночас відбувалася стагнація духу. Світ став більш цинічним і розчарованим.

Ідеології — це закриті системи бажання. Вони встановлюють чіткі обмеження щодо «прийнятних» і «неприйнятних» бажань — це може бути платформа політичної партії, корпоративна етика компанії, родинні звичаї тощо. Визначальною рисою будь-якої ідеології є насильство, яке вона приховує і стримує водночас. Інакше кажучи, ідеологія «захищає» групу від чужинців, які можуть інфікувати неприйнятними ідеями.

Щоб звільнитися від гніту ідеології, варто звернути увагу на поняття, що латиною називається coincidentia oppositorum — сумісність, або ж єдність, протилежностей, тобто на парадоксальні явища й ходячі невідповідності. Це люди, м’які й сміливі водночас, прості, але впевнені, або такі, що перевершують усі сподівання. Це люди, речі або явища, на які дивишся і дивуєшся: «Як це взагалі може так поєднуватися?!».

Зрештою, будь-яка схема виявляється неефективною. Життя — це проходження невизначеного майбутнього, тож усі без винятку наші заготовки просто непридатні.

Не пристосовуй себе до шаблону зовнішньої моделі.